Етюд і есе як жанри „ малої” прози

Вступ

Питання розвитку обдаровання дитини, її здатності до творчості цікавили й цікавлять багатьох вітчизняних і зарубіжних психологів. Вони відзначають, що здатність до творчості не є явищем, властивим одиницям. За твердженням філософів і психологів, кожна особистість творчо обдарована. Більш того, лише у творчій діяльності індивід може самовиразитися, розкрити культуротворчу силу власного «Я». Тому вчитель-словесник має пропонувати виконувати завдання творчого характеру всім учням, незважаючи на рівень їхньої навченості. Доктор педагогічних наук Г. Токмань також вважає, що «спонукання до літературної творчості плідні в будь-якому разі: мала вірогідність того, що саме з цього учня виросте митець, але розвиток образного мислення і творчої уяви естетично збагатить будь-яку дитину і стане грунтом для її сходження на новий рівень розуміння художньої літератури». Розвитку творчих здібностей учнів у процесі вивчення української мови й літератури значною мірою сприяють уроки зв'язного мовлення. Вони є своєрідною майстернею, де учні проходять шлях від здобуття знань, умінь, навичок з розвитку зв'язного мовлення та спілкування до написання творів різних типів і стилів, жанрів тощо.

Етюд і есе як жанри „ малої” прози

Проза– це невіршована мова. Водночас прозою називають невіршовану художню творчість, літературний жанр. Проблема літературних родів і жанрів залишається предметом ретельної уваги дослідників понад два тисячоліття. Переважна більшість науковців погоджується з тим, що існує три літературних роди – епос, лірика та драма, а поряд з поняттям „ жанр” уживається ще й поняття „вид”. Досить зазначити також, що як у підручниках, так і в теоретичних працях терміном „жанр” нерідко позначають рід ( „ліричний жанр”), вид („жанр повісті”) і різновид ( „епічна драма”). А втім, у перекладі з французької жанр – це є рід і вид. Отож, спершу треба визначитися з термінологією. Більш логічною видається триступенева родо - жанрова класифікація: рід – жанр – жанровий різновид.

Рід– це спосіб вираження художнього змісту або, як конкретизує це визначення В. Халізєв, - сукупність „принципів формальної організації творів, що визначаються властивостями як предмета зображення, так і художнього мовлення”.

Жанр – це історично сформований тип художнього твору, який синтезує характерні особливості змісту та форми певного виду творів, має відносно сталу композиційну будову, яка постійно розвивається та збагачується. Саме визначення жанру настроює читача на певний зміст. У такому розумінні жанрами є епопея, роман, новела, поема, медитація, ода, трагедія, водевіль тощо.Частина жанрів поділяється на жанрові різновиди. За змістовим принципом, наприклад, роман ділиться на такі жанрові різновиди: історичний, філософський, політичний, родинно – побутовий і т. д. Поема може бути героїчною, сатиричною, бурлескною; трагедія – міфологічною, історичною, романтичною.Окремі жанри, переважно ліричні ( оди, гімни, ліричні портрети), різновидів не мають.Кожна доба в розвиткові літератури має свої найбільш поширені жанри. Історія світової літератури переконливо доводить, що жанри народжуються, живуть і, досягши певної вершини, відмирають. У класицизмі передові рубежі посідали трагедія, сатирична комедія, ода, героїчна поема. Просвітительський реалізм висунув на передній план міщанську драму, роман виховання та побутовий роман. У сентименталізмі домінували сімейний і подорожній романи, дорожні нотатки, щоденники, листи, інтимна лірика. Доба романтизму віддала перевагу романтичній поемі, історичному романові, баладі. Реалізм відкрив шлях до психологічного роману, епопеї, повісті, ліро – епічних жанрів – поеми, байки, міжродових утворень – мемуарів, художньої біографії. Сам же термін „жанр” – досить молодий. Як зазначають науковці, його не знаходимо не лише у Платона чи Аристотеля, не користуються ним ні Лессінг, ні Гегель, ні І. Я. Франко, ні Леся Українка. С. Крижанівський вважає, що цей термін „скоріш за все... ввели у вжиток представники ОПОВЗу, оскільки в роботах Б. Томашевського, В. Жирмунського, В. Шкловського термін „жанр” вживається вже на початку 20 – х років”.

Продуманою є жанрова концепція І. Я. Франка. Досліджуючи явища світової культури, він зазначив, що протягом віків поетичні форми не залишалися сталими, отож він запропонував відмовитися від оперування сталими на всі віки ознаками для визначення того чи іншого жанру. „ Те, що нам донедавна ( ба ще й досі) у школах подавано як правила та дефініції епопеї, драми, балади і т.ін., - повна нісенітниця, а властиво недокладний опис одного якогось твору або вираз поглядів на творчість в однім якімсь моменті історичним, і вже зовсім не надається до дефініції подібних творів других і з других часів”.

Іван Франко вважав за необхідне підходити до вивчення жанрів з конкретно – історичних позицій. Він же дав блискучі зразки застосування своєї методології стосовно розвитку роману у світовій літературі та обґрунтування появи психологічної новели наприкінці XIX століття

Сучасний літературний епос має досить розвинену ієрархію жанрів. Їх класифікація, співвідносна з епічним родом літератури, може ґрунтуватися на різних принципах розподілу: за часом виникнення, особливостями мовної організації ( прозаїчної чи віршової) і т. д. Найчастіше епічні жанри групують за ознакою обсягу їхньої тематики, тобто більшої чи меншої повноти охоплення дійсності.

На сторінках часописів, у підручниках, у літературній періодиці розрізняють епічні жанри „малої”, „середньої” та „великої” прози (залежно від масштабності охоплення подій і людських характерів у художньому творі), але невідомо, ким була введена саме така термінологія.

Баран Г. В. зазначає, що до „малої” прози належать етюд, образок, новела, оповідання, нарис, есе.

Розглянемо лише два жанри – етюд та есе.

Етюд

У „Сучасному тлумачному словнику української мови” значення слова „етюд” подається так:

Етюд, -а, ч. 1. Твір образотворчого мистецтва допоміжного характеру, виконаний з натури з метою її подальшого вивчення для створення картини, скульптури. 2. Невеликий літературний твір, присвячений якомусь окремому питанню. 3. Невеликий музичний твір віртуозного характеру. 4. П’єса навчального характеру, у якій виконавцем мають бути засвоєні необхідні технічні віртуозні прийоми гри. 5. Задача, де результату гри досягають через несподівану комбінацію за невизначеної кількості ходів.

В образотворчому мистецтві неперевершеними майстрами-класиками етюда визнані Клод Моне, Сальвадор Далі, Френсіс Бекон. У музиці немає жодного композитора, який би не написав етюд. Але віртуозні п’єси цього жанру належать таким майстрам, як Ф. Шопен, К. Черні, Р.Шуман, К.Дебюсі.

Літературознавціж подають таке тлумачення етюда як одного з видів „малої” прози:

Етюд– це невеличкий літературний твір, присвячений якому-небудь окремому питанню. Йому притаманні стислість, змалювання якогось одного епізоду з життя героя або пейзажної замальовки, певна незакінченість сюжету.

Багато українських і зарубіжних прозаїків зверталися до цього виду епосу. Найбільш яскравими авторами етюдів в українській літературі називають Миколу Хвильового, Михайла Коцюбинського, Марка Черемшину, Леся Мартовича. Сучасні письменники, ураховуючи умовну межу між поезією та прозою, працюючи в жанрі етюда, обирають віршову форму.

Подаємо декілька зразків етюдів - твір Тетяни Лісненко, автора збірки „Сповідь”( 2002).

Етюд

Куйовдить вітер кучері калини,

В ставку холоднім піниться вода,

І ключ сумний, останній, журавлиний

Своє „ курли” в нікуди розкида...

Ще теплий день, але холодні ранки,

Туман густий на озері дріма.

І знов мені з відкритої фіранки

Крильми махає вечір обома...

Ще день чи два – і спогади про літо

Геть полетять на крилах вітерця.

Сьогодні ж ще – цвітуть останні квіти,
А осены це дуже до лиця

Торкають сумно поглядом серця...