Українська література ,5 клас

                                                          

                                                 ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЕЛЬ

                                 (українська народна казка)

 

Завантажити текст української народної казки "Летючий корабель" (txt.zip)

 

Був собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі нові білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він, знай, на печі у просі сидить, у чорній сорочці. 
Як дадуть, то й їсть, а ні, то він і голодує. Аж ось пройшла чутка, що так і так, прийшов такий царський указ, щоб зібралися до царя всі на обід, і хто зробить такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає.
Розумні брати й радяться:
— Піти б, то, може, там де наше щастя закотилося!
Порадились, просяться в батька та в матері:
— Підемо ми,— кажуть,— до царя на обід: загубити нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!
Батько їх умовляє, мати їх умовляє... Ні!
— Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.
— Старі,— нічого робити,— взяли поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося,— пішли вони.
А третій парубок сидить на печі та й собі так проситься:
— Піду і я туди, куди брати пішли!
— Куди ти підеш? — каже мати. — Десь тебе й вовки з'їдять!
— Ні,— каже,— не з'їдять!
Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що нічого не зробиш, та й кажуть:
— Ну йди, та щоб вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш син!
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного хліба, пляшку коди дала й випровадила його з дому.
Він і пішов.
Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла, аж до пояса!
— Здорові, діду!
— Здоров, сину!
— Куди йдете, діду? А той каже:
— Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?
— До царя на обід.
— Хіба ти,— питає дід,— умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
— Ні,— каже,— не вмію.
— То й чого ж ти йдеш?
— А хто його знає,— каже,— чого, загубити не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.
— Сідай же,— каже дід,— та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі.
— Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
— Нічого, виймай!
От він виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких! Сказано: як сонце!
— От бач! — каже дід.

 

От вони посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід парубкові за хліб та й каже:
— Ну, слухай, сину: йди ж тепер ти в ліс, та підійди до дерева, та и удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить; тоді,— каже,— тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, та по дорозі бери, кого б там не стрів.
Парубок подякував дідові, і розпрощалися; дід пішов своєю дорогою, а хлопець пішов у ліс.
От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав-спав... Коли це за який там час чує — хтось його будить:
—  Уставай,   уже   твоє   щастя поспіло, вставай!
Парубок прокинувсь, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались,— тільки летіти! От він, не довго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів... Як полетів та й полетів — нижче неба, вище землі,— й оком не зглянеш!
Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він гукнув:
— Здорові, дядьку!
— Здоров, небоже!
— Що ви робите?
— Слухаю,— каже,— чи вже позбирались до царя на обід люди.
— А хіба ви туди йдете?
— Туди.
— Сідайте зо мною, я вас підвезу. Той сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом — одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче.
— Здорові, дядьку!
— Здорові!
— Чого ви на одній нозі скачете?
— Того,— каже,— що коли б я відв'язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив. А я,— каже,— не хочу...
— Куди ж ви йдете?
— До царя на обід. — Сідайте з нами. — Добре.
Той сів, знов полетіли. Летіли-летіли, коли  дивляться: стоїть на дорозі чоловік і приціляється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.
— Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого!
— То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!
— Де ви її бачите?
— Ет!— каже.— Там, за сто миль, сидить на сухій грушці!
— Сідайте з нами!
Він і сів. Полетіли. Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повен мішок хліба.
— Здорові, дядьку!
— Здорові!
— Куди ви йдете?
— Іду,— каже,— добувати на обід хліба.
— Та у вас і так повен мішок!
— Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.
— Сідайте з нами!
— Добре.
Сів і той. Полетіли.
Летіли-летіли,  коли дивляться, ходить чоловік біля  озера, мов чогось шукає.
— Здорові, дядьку!
— Здорові!
— Чого ви тут ходите?
— Пити,— каже,— хочеться, та ніяк води не знайду!
— Та перед вами ж цілісіньке озеро,  чому ви  не  п'єте?
— Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
— Так сідайте з нами!
— Добре.
Він сів, полетіли.
Летіли-летіли, коли глянуть, аж іде чоловік у село й несе куль соломи.
— Здорові, дядьку! Куди це несете солому?
— У село,— каже.
— Ото! Хіба в селі нема соломи?
— Є,— говорить,— та не така!
— А хіба це яка?
— А така,— каже,— що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз  і сніг.
— Сідайте з нами! Той сів, і полетіли далі.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима.
— Здорові, дядьку!
— Здорові.
— Куди ви дрова несете?
— У ліс.
— Ото! Хіба в лісі нема дров?
— Чому нема? Є,— говорить,— та не такі.
— А які ж?
— Там,— каже,— прості, а це такі, що як тільки розкидати так зараз же де не візьметься військо перед тобою!
— Сідайте з нами! І той згодився, сів, та й полетіли. Чи довго вони летіли, чи не довго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені й понакривані, бочки меду повикочувані — пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей,— сказано, пів-царства зійшлось: і старі, і малі, і пани багаті, і старці убогі. Як на ярмарку.
Парубок прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.
Цар дивиться у вікно — аж щось прилетіло на золотім кораблі. Він лакевві й каже:
— Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів! Лакей пішов, подивився, приходить до царя:
— Якась,— каже,— мужва обідрана! Цар не вірить.
— Як,— каже,— можна,  щоб мужики  на золотім  кораблі прилетіли! Ти, мабуть, не допитався.
Взяв та й пішов сам між люди.
— Хто,— питає,— тут на цім кораблі прилетів? Парубок виступив:
— Я! — каже.
Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?»
Що його робити? І давай йому загадки загадувати.
— Піди,— каже на лакея,— скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої й цілющої, поки моди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч — а його голова з плеч!
Лакей і пішов.
А Слухало, той самий, що припав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав парубкові. Парубок сидить на аві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п'є. Скороход побачив і питає:
— Чому ти   не їси? Де вже мені їсти! І надушу не йде.
І  розказав — так і так:
— Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув іюди живущої й цілющої!.. Як я її добуду? Не журись! Я тобі дістану! Ну, гляди!
І приходить лакей, дає йому царський наказ: а він уже давно і має, як і що.
— Скажи,— говорить,— що принесу!
От лакей пішов. А Скороход відв'язав ногу під вуха та як махнув — так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.
Набрав, утомивсь. «Ще,—думає,— поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».
Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема.
Парубок сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» — думає.
Слухало взяв, приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав.
— Не журись,— каже,— під  млином  спить, вражий син!
— Що ж ми будемо тепер робити,— каже парубок,— як би його збудити?
А Стрілець каже:
— Не бійся, я збуджу!
От як нап'яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли... Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
Цар — що робити? Ну загадувати другу загадку:
— Як із'їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів смажених і сорок печей хліба, тоді,— каже,— віддам мою дитину за нього, а не з'їсть, то от мій меч — а йому голова з плеч!
Слухало й підслухав та й розказав парубкові.
— Що мені тепер робити? Я й одної хлібини не з'їм! — каже парубок.
Та й знов — аж плаче. А Об'їдайло й каже:
— Не плач, я за вас всіх поїм, і ще буде й мало. Приходить лакей: так і так.
— Добре,— каже,— нехай дають!
От засмажили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об'їдайло як почав їсти — усе дочиста поїв, ще й просить:
— Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трошки дали!..
Цар бачить, що він такий,— знову загадав загадку, щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів вина, а не вип'є — «мій меч — його голова з плеч!»
Слухало підслухав — розказав: парубок плаче.
— Не плачі — каже Обпивайло.— Я,— каже,— сам вип'ю, ще й мало буде.
От винесли їм  по сорок сорокових кухлів води й вина. Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив ще й підсміюється.
— Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трохи — ще б випив.
Цар бачить, що нічого з ним пе вдіє, та думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину запакує!»
От посилає до парубка лакея:
— Піди скажи, що казав цар, щоб перед вінцем у лазню сходив.
А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб лазню чавунну напалили. «Так він сякий-такий зажариться!»
Грубник натопив лазню — так і пашить.
Сказали парубкові. От він іде в лазню, а за ним слідком іде Морозько з соломою. Тільки що ввійшли в лазню, аж там такий жар, що не можна!
Морозько розкинув солому — й відразу так стало холодно, що парубок насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре.
Вранці відчиняють лазню, думають — тільки з нього попілець зостався,— аж він лежить на печі; вони його й збудили.
— Оце,— каже,— як міцно спав! Та й пішов із лазні.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в лазні так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже:  що його робити? Думав-думав, думав-думав...
— Ну,— каже,— як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от мій меч — йому голова з плеч!
А сам думає: «Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»
От і дав наказ.
Слухало й підслухав і розказав парубкові. Парубок знову сидить та й плаче:
— Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду? Іде на корабель до товариства:
— Ой, виручіть, братці! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!..
— Не  плач! — каже той,  що ніс дрова,— Я  тебе виручу. Приходить слуга.
— Казав,— каже,— цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська,— тоді твоя царівна!
— Добре, зроблю! — каже парубок.— Тільки,— каже,— і скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму!
Уночі повів товариш парубка в поле й поніс із собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось!
На ранок прокидається цар — аж чує: грають. Він питає:
— Що там так гарно грає?
— То,— кажуть,— той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, та звелів його покликати до себе.

 

...А парубок такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що куди!
Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина...
Підступив під палац.
— Стій! — крикнув.
Військо в лаву стало
Він пішов у палац, цар його обіймає, цілує.
— Сідай, мій зятю любий!
Вийшла й царівна; як побачила — аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.

За матеріалами: "Котигорошко". Українські народні казки. Художник Аркадій Мільковицький. Київ, видавництво дитячої літератури «Веселка», 1975 р., стор. 2 - 16.