Володимир Винниченко "Кумедія з Костем"(текст оповідання)

"Кумедія з Костем". В. Винниченко (текст оповідання)

"Кумедія з Костем"

 Володимир Винниченко

Дiло вийшло так.
Кость та ще троє хлопцiв — Данилко, Семенець та Микита — пасли товар на лугу. Хлопцi — свiй, а Кость — панський.
Був вiтер, та такий холодний, що чисто руки померзли, i Семенець, як не хмурив брови, як не випинав губи, нiяк не мiг скрутити цигарки з кiнського гною. Папiр рвався, гнiй випадав, пальцi стали твердi та червонi, як молоденька морква.
— Нє, холодно, не скрутиш! — рiшив маленький чорненький, як кузочка, Данилко й озирнувся. А озирнувшись, у той же мент схопився й люто, дзвiнко закричав:
— А куди-и ти?! А куди, Арлхирлей, бодай тебе за вiтром понесло! А куди-то ти, га?!
Круторогий сивий вiл Архирей, що пiдбирався з лугу до молоденьких, дуже смачних сходiв пшеницi, зараз же зупинився й зробив вигляд, що пшениця його зовсiм не цiкавить i маленький чорненький хазяïн його зовсiм даремно кричить.
Вiн навiть повернувся задом до тоï пшеницi i став спокiйно та поважно скубти траву.
Микита й Семенець теж озирнулись до лугу, але ïхнiй товар пасся як слiд. Микита знов натягнув свиту на голову, лiг, спер голову на руки й дивився знов на Семенця, який все-таки хотiв скрутити цигарку й аж губу закусив з досади.
Один тiльки Кость не поглянув навiть на товар: вiн усе дивився на пальцi Семенця. Зеленкуватi, вузенькi, глибокi оченята його не одривались, а губи роззявились, i з-за них виглядали рiденькi, гостренькi зуби. Здавалось, що вiн як укусить, то мусить страшно болiти, бiльше, нiж вiд кого другого. Але Кость нiколи не кусався. Хто б i як його не бив, вiн нiзащо не кусався.
Це був кумедний-таки хлопець!
— Ба не скрутиш,— раптом швидко прошепотiв вiн, пробiгши очима до Семенцевого лиця i швидко знову до рук.
Семенець зневажливо глянув на нього. i — А ти скрутиш?
— А скрутю. У вас усiх руки померзли, а в мене нi... I знову, пробiгши очима по всiх, зупинив погляд на цигарцi. I посмiхнувся.
Чорненький i чистенький, як кузочка, Данилко раптом нахилився й потяг Костя за картуз. Кость зараз же якось кумедно зморщив носа, вишкiрив зуби i зробив:
— Хрр!
Чисто як забитi, боязкi собаки з пiдверненим пiд себе хвостом i зiгнутими ногами.
Хлопцi зареготали. А Кость так само пильно й уважно став дивитись на руки Семенця. Iнодi вiн чогось облизував губи й держав ïх роззявленими — видно, сохли вони в нього!..
— Ага! Не скрутиш. Руки змерзли. А в мене нi... От якi! Г Кость простягнув усiм свою чорну, подряпану невеличку руку. Йому, очевидячки, чогось дуже хотiлося говорити про своï руки.
Микита помалу, лiниво взяв ïï i зараз же випустив.
— Тю! — скрикнув вражено.— Як вогонь! Ану, дай ще, ану, дай... Ой, хлопцi, як камiнь на сонцi... Хоч яйця печи.
— Ану, ану! — кинувся Данилко.
Семенець поспiшно одклав убiк цигарку i собi схопивсь за Костеву руку. Рука була страшно гаряча.
— Ой, бий же його сила божа! Прямо як жар!..
Здивовано дививсь Данилко на Костя своïми великими, як у Архирея, карими очима.
— I ноги...— простягнув одну чорну, порепану ногуКость, лизнувши губи.
Ноги теж були гарячi.
— А я й без свити! — додав вiн без посмiшки й бiгаючи по всiх очима.
Дiйсно, всi були в свитках i чоботях, а Кость босий i в одному пiджачку та бруднiй сорочцi. Груди були розхристанi.
Архирей тим часом був уже недалечке вiд пшеницi. Iнодi вiн цiлком байдуже пiдводив голову й дивився в той бiк, де сидiли хлопцi, i знову нагинався, щипав траву й пiдступав все ближче та ближче. За лугом далеко-далеко темнiв ще бурий лiс, а з-за гори на другий бiк виглядали тополi економiï. Ворони поодинцi все лiтали в один бiк i крякали над хлопцями. Над воронами у той же бiк пливли веснянi темно-сталевi хмари. I вiтер ставав все холоднiший; наближався вечiр.
Хлопцi здивовано обдивлялись Костя, а вiн спiдлоба зиркав на них, i невiдомо було, чи хвастався тим, чи нi.
— I не холодно тобi?
— Нє!
— I нiколи не холодно?
— Нє!
— Та брешеш! От бреше, як собака.
— Н-нуда, нє... А в мене льогкi цигарки є.
I Кость, знову лизнувши губи, полiз у кишеню й обережно витяг ганчiрочку. У ганчiрочцi справдi було декiлька папiрос.
Хлопцi скоса з заздрiстю подивились на ганчiрку.
— Де ж ти взяв? — спитав Данилко, пiдступаючи ближче. Кость зараз же притулив ганчiрку до грудей.
— Ага!.. А в вас нема...
— Та де ж ти взяв?
— А в економа вкрав... Хрр...
— Е? — здивувався Данилко.
— От штука! — зневажливо скривив губи Семенець.— Я ïх скiльки хоч курив, як був на ярмарку.
Але покинув крутити з гною й сiв коло Микити.
— Ану, дай попробувати...— пiдморгнув Данилко, але так безнадiйно пiдморгнув, що, видно, й сам не вiрив, що той дасть.
У цей мент Микита раптом сперся на правий лiкоть, швидко простят лiву руку й вихопив у Костя ганчiрку. Кость якраз збирався щось сказати Даниловi й аж здригнувся весь. Але зараз же скривився, вишкiрив зуби й зробив:
— Хрр!
Але хлопцi в мент схопились, одбiгли вбiк, запалили цигарки i з глумом та смiхом затанцювали коло Костя.
— А що! Похваставсь! Похваставсь?!
— Aгal Aгal
— От ловкi цигарки!
Цигарок було всього три, i Костевi не досталось нi одноï. Але вiн тiльки спiдлоба поглядав на товаришiв i мовчав.
— А менi не жаль! — раптом швидко промовив, немов сам себе провiрив i був дуже тим задоволений.
— Брешеш!
— А не жаль! Менi нiчого не жаль... Хочеш мiй кашкет?
На.— Вiн скинув картуз i простягнув його Данилковi. Хлопцi засмiялись, але все-таки були трохи й здивованi: Кость щось розбалакався сьогоднi. Ще так i не було нiколи: то все мовчить, а то он який-.
— Не хочеш?.. А спiнжак хочеш?
— А як битимуть, що оддав, будеш плакати?
Хлопцi знову засмiялись. Рiч у тiм, що Кость нiколи не плакав. Не плакав та й годi, такий кумедний! Як його вже не били i хто вже його не бив: i лановi, i кухарки, i скотарi, i свинопаси — нiзащо не плакав! Уже й на парi йшли не раз, що заплаче, i таки нi. Зiщулиться тiльки, втягне гостру голову свою в плечi та все своє хрр!. Коли ж уже, наприклад, кинуть за пазуху жарину або заткнуть голку в бiк, то заверещить тоненько-тоненько, зажмуриться й бiжить куди попало. А все-таки не плаче! Його так i прозвали за це кам'яним виродком.
Та мало того; здавалось iнодi, що вiн немов сам налазить, щоб його били, наче на злiсть комусь хоче, щоб йому ще болячiше було. Замiсть того, щоб ухилитись, як хтось хоче ударити, вiн навмисне вишкiрить зуби, захарчить i наче дожидається. Розумiється, за це зараз же дiставав ляпаса. Але це нiби йому ще й добре: ще бiльше витягне, як гуска, шию, зморщить носа, прижмурить очi i знов своєï:
— Хрр!
Як кого, так аж в острах кидало вiд цього.
— Тю! хай ти сказишся, дурнувате якесь! — аж лаялись i здивовано поглядали на нього.
А Кость, пiдождавши з витягнутою шиєю i бачачи, що не будуть бити, тихенько одходив убiк i спiдлоба дивився на всiх швидкими зеленкуватими оченятками.
I тiльки одного вiн, здається, дуже не любив, коли йому починали говорити, що вiн — байстрюк, а батько його — пан. Тодi вiн зараз же схоплювався й бiг щосили куди-небудь подалi. Це всi знали й любили цим дражнити його.
Кость надiв картуз i якось раптом весь зiщулився. Губи йому посинiли, тоненький носик побiлiв i витягнувсь, очi забiгали непокiйно. Вiн навiть засгiбнув пiджачок.
— Ага! Холодно? — злорадно закричав Семенець.— Ага! Застiбаєшся!
— Hal — зараз же випнув губи Кость i навiть розстебнувся.— Хочеш, голий роздягнусь?
— Ану! Ба не роздягнешся.
— Не роздягайсь, Костю, а то видно буде, що ти байстрюк,— насмiшкувато сказав Микита й моргнув Семенцевi.
Кость хотiв уже роздягатись i напевне на злiсть комусь, щоб iще холоднiше було, роздягся б, та раптом пiдняв голову i крикнув:
— Я не байстрюк! Хрр!
— Е? — здивовано пiдхопив Микита.— А хто ж була твоя мати?
— У мене не було матерi!
Хлопцi так i лягли зо смiху.
— Оце так! А де ж ти узявся?.. А то чий дядько — Андрiй Черненко?
— У мене нема дядька! Нiкого нема!
— Брешеш, є!
— Ба нема!
— Ба є.
— Нема! Нема!
Кость аж схопився на колiна i злiсно, швидко подивлявся на всiх. I видно було, що йому вiд всеï душi хотiлось, щоб у нього нiкого нiколи не було, нiде, нiчого.
— I нiчого не жаль! От! От!
I схопивши вмить з голови картуза, почав рвати його зубами. Картузик зараз же й розлiзся, як папiр.
— От. I картуза нема. Хрр!
Хлопцi аж за боки брались, аж обнiмали одне одного з реготу.
— Ой чудак!.. Ой! А все-таки є!
— Нема!
— Брешеш, є... А батько? А пан твiй батько, га?
Кость враз замер весь, потiм схопивсь, два рази хрукнув до всiх i щосили побiг од них. Хлопцi навiть потюкать як слiд не змогли йому навздогiн вiд реготу.
Коли не стало чути хлопцiв. Кость зупинився й лiг у борознi пiд пшеницею. Вiн лежав лицем догори й дивився, як невпинно й похмуро сунули кудись хмари. Йому, мабуть, знов було душно, бо худi веснянкуватi щоки його розжеврiлись, губи розкрились i вiн часто облизував ïх.
Довго лежав там. Не чув, як i хлопцi пiшли, як вечiр залiг у лузi. Зчувсь лиш тодi, як над ним раптом грiзно залунало;
— А це ти так за товаром дивишся, га?! Це ти пасеш так?
Над ним схилилось руде бородате лице ланового з синiм шрамом над бровою.
— Це ти так скот пасеш? Га?!
Кость лизнув губи, слабо, в'яло скривив носа й зробив:
— Хррi
Лановий аж скипiв вiд гнiву.
— Ах ти ж, чортовоï душi байстря ти прокляте, так ти менi ще хиркать будеш?! Ану почекай же менi, я тобi хиркну. Сьогоднi ти в мене вже заплачеш!
I, зваливши Костя на землю лицем униз, надавив колiном, хапливо скинув з себе ремiнний пояс i зо всеï сили почав бити хлопця. А б'ючи, навiть хакав, як дроворуби, й примовляв:
— А ось тобi товар!.. А ось тобi хиркать!.. А ось тобi товар! А ось тобi хиркать!
Кость тiльки дригав ногами, але мовчав.
— Дригай, дригай!.. Ось тобi! Ось тобi!
Аж товар задивився.
Кость раптом перестав дригать i лежав недвижно. Лановий зразу ж перестав бити i швидко перевернув його лицем до себе.
Кость закусив нижню губу зубами й гостро та чудно дивився йому прямо в лице.
— Ну?! Будеш знати, як товар у пшеницю пускати? Кость раптом схопивсь на ноги, пiдскочив аж до бороди ланового, хиркнув йому в лице й побiг на гору.
Лановий аж отетерiв. Потiм схаменувся, закричав, навiть трохи побiг, але зараз же зупинився, вигнав скот iз пшеницi й хутко пiшов за Костем.
Кость, прибiгши у двiр, прийшов у кухню i мовчки, не одповiдаючи й не хиркаючи навiть на здивованi питання куховарки, вилiз на нари й лiг.
Коли ж прийшов розлютований лановий, Кость лежав уже, як жар, гарячий весь i тихий. Куховарка Тетяна, стара ряба дiвка, кричала на всю кухню, що вона краще пiд шум пiде, нiж має пропадати вiд халєри, вiд паршивого байстрюка.
За Тетяною почали Ґвалтувати i iншi, аж мусив пан послати по фершала й сам iз ним прийти в кухню, щоб заспокоïти наляканих.
Кость лежав нерухомо, але коли ввiйшов пан, вiн зразу ж повернувся i весь час уже не зводив з нього чудного, якогось жадiбного й побожного погляду. Пан же стояв i з нудьгою чекав, коли фершал обдивиться. Сам був поважний, з широкою, чепурно розчiсаною бородою й суворими очима в окулярах. Коли яка з покоïвок його ставала вагiтною, вiн кликав ïï до себе, скидав окуляри, й очi ставали ще суворiшими. Вiн дуже був строгий щодо цього — зараз же давав рощот, хоч би дiвка й присягалася, що дитина вiд нього. Дiвка не повинна мати дiтей без божого благословення, без вiнчання. I сам навiть церковним старостою був. Iнодi давав коня або корову на дитину. I селяни казали, що хоч строгий, зате добрий i жалiсливий.
Фершал полапав Костя за голову, подержав його руку в своïй, а Кость нiби того й не помiчав i не зводив очей з пана. Пан ждав i, водячи очима по стiнах та по стелi, курив, не випускаючи папiроси з рота. Зустрiвши чудний погляд Костя, вiн злегка, ледве помiтно похмурювавсь i нетерпляче постукував ногою об землю.
Фершал посадив Костя, пiдняв сорочку й став дивитись на тiло.
— Живiт болить? — спитав вiн.
Кость покосив очима в його бiк i нiчого не сказав.
— Ну? Болить живiт? Говори ж!
Кость знову зиркнув на нього, зморщив носа i зробив:
— Хрр!
I зараз же мляво схилився й лiг, не зводячи все-таки немов зачарованого, ласкавого погляду з пана.
— А, годi! — нетерпляче кинув пан цигарку додолу.— Холери нема?
— А, яка там холера! Застудився, видно... Йому б треба...
— Ну, чули? — строго звернувся пан до Тетяни й ланового, що зостались у кухнi.— Нiякоï холери немає, й не вигадуйте менi нiчого!
I, не глянувши на Костя, сердито вийшов з фершалом iз кухнi. А Кость аж пiдвiвсь i чудно, напружено, гарячими зеленкуватими очима дивився вслiд йому. За паном вийшли й лановий з Тетяною, яка щось розпитувала у фершала про Костя.
Кость зостався сам.
I як тiльки зачинилися дверi, вiн схопився з нар, з висмикнутою сорочкою пiдбiг до кинутого недокурка, схопив його i став жадiбно смоктати. Недокурок погас. Вiн вийняв його з рота, пiднiс до лиця i став розглядати. I посмiхнувся нiжно-нiжно, аж засяяв очима. Потiм знов обережно поклав у рот i почав смоктати. Цигарка не курилась. Знову вийняв ïï, погладив рукою, прислухався i швидко пiдбiг навшпиньках до печi. Хапаючись i озираючись на дверi, вигорнув жарину i став тикати в неï недокурком.
У цей мент у кухню ввiйшла Тетяна. Забачивши коло печi Костя, хутко пiдiйшла до нього, зазирнула через плече i скрикнувши:
— Ах, ти ж??! — вирвала з рук його цигарку.- Та то ти такий хворий? Та я тобi...
Але не встигла й договорити, як Кость раптом страшно скрикнув, з жахом повернувсь до неï, забiгав очима, знайшов ними недокурок у Тетянинiй руцi i закричав дико, страшно, надзвичайно закричав:
— Одда-ай!! Одда-ай!!
Тетяна аж злякалась i, сама не знаючи чого, швидко пiдняла руку з недокурком угору.
Але Кость так i стрибнув за нею.
— Оддай! Оддай!!
I, трусячись весь, тягнувся, ставав навшпиньки, хапав за руки, пiдскакував.
— Тю! Сказивсь! — одмахуючись, одсовувалась з ляку Тетяна.— А дивiться на нього! Та хай ти сказишся!
Кость раптом упав на колiна, задер лице, склав руки, як на молитву, i швидко-швидко, злякано, з жагучою мольбою забурмотiв:
— Ой оддай, ой оддай!.. Це моє... Це моє... Це — татове... Дай менi... Дай...
I не встигла Тетяна вслухатись в слова його, як Кость несподiвано, всiм лицем уже, а не одним носом, скривився, пiдборiддя й губи затiпались, очi налились сльозами й вiн голосно, простягаючи руки й повторюючи оддай, оддай, гiрко на всю хату заплакав. I сльози одна за одною швидко, поспiшно, як краплi дощу по шибках, котились по щоках i стiкали в скривлений рот, на груди, на простягненi руки.
Тетяну як громом стукнуло: Кость заплакав! Аж розтерялась вона. Злякано кинулась до нього, схопила за руки, стала тикати йому недокурок, забурмотiла щось, мало не заплакала з ним.
Але Кость, почувши в руцi цигарку, вмить стих, схопився, вирвавсь од Тетяни, пiдбiг до нар, вилiз на них i забився в самий куток. Там вiн сiв, скрутившись, наïжившись, як вовченя, i мiцно-мiцно зацупив у руцi недокурок. На вiях ще висiли сльози, але очi вже поглядали сердито, швидко, насторожено. Часом судорожно притуляв руку з недокурком до грудей i нашвидку поглядав на нього, як на безцiнний скарб, загублений i знову знайдений.
Тетяна пiдiйшла до нар i хотiла покласти його та накрити кожухом, але вiн захаркав, запацав ногами i знову на очах заблищали сльози.
— Оце дивiться ви на нього! — ще не могла прийти до себе Тетяна.
I вже прийшла трохи тодi, як у хату ввiйшов лановий i вона стала йому розказувати, яка вийшла кумедiя з Костем.
— Та невже заплакав? — скрикнув той неймовiрно.— За недокурок?! Та що ти кажеш!
Але коли пiдiйшов до нар, щоб самому подивитися, Кость уже, скрутившись клубочком у кутку, лежав недвижно й не чув нiчого. Голова йому була гаряча, з рота аж пашiло жаром, очi обвело якоюсь смугою.
Вiн не хиркав i не пацав ногами, як його перенесли ближче до печi, як накривали кожухом, не чув навiть, як Тетяна жалiсливо промовляла до нього:
— Сирiточка бiдний... Хлопчик манесенький...
Але коли лановий обережно потягнув за недокурок i хотiв вийняти. Кость раптом забивсь, на вiях видавились сльози, i швидко-швидко забурмотiв:
— Моє, моє... Ой дай, то татове... то татове...
Лановий зараз одняв руку, вражено й значно подивився на Тетяну, пiдняв палець догори й сказав:
— От що воно!
Тетяна мовчки пiдобрала губи й накрила Костя кожухом. Кость знову тяжко та трудно став дихати!
Спершу нiхто теж не вiрив, що Кость плакав, та ще з такоï чепухерiï, як сказав кучер, але коли при всiх лановий увечерi вже знову потягнув за недокурок i Кость весь непокiйно забився, заворушився, немов вiд недокурка йшла шворочка до самого серця, коли на вiях знову виступили сльози,— всi повiрили. I дивна рiч: нiхто не був задоволений, що Кость таки заплакав. Усi чогось похмурнiли i в той вечiр за вечерею мало й смiялись. Задума якась стала на лицях.
На другий день Костевi погiршало, на третiй — вiн уже й до пам'ятi не приходив. Але недокурка з рук не випускав. Iнодi вiн гаряче та швидко-швидко говорив щось, хиркав, схоплювався бiгти й затихав. Iнодi раптом весь освiтлявся дивною посмiшкою i сильно-сильно тулив руку з недокурком до грудей.
Тетяна, стоячи бiля нього в такi хвилини, не могла здержатись, губи ïï жалiсно кривились, вона прикладала руку до щоки i, плачучи, примовляла:
— Сирiтко ти моя! Нi матiнки, нi батенька. Голубчику...
На четвертий день увечерi Кость почав дуже хрипiти, стогнати й пручатись на всi боки, нiби хтось насiв йому на груди та душив.
Тетяна злякалась, кинулась до нього, скрикнула, схопила з жердки свиту й щодуху побiгла в село по фершала.
Але коли вони обоє вже прибiгли назад. Кость лежав спокiйно й нерухомо. Лице суворо витягнулось, пiд очима лягла кружальцем холодна мертва тiнь, губи блiдо-синi мiцно прилипли до зубiв, i зуби злегка виглядали з-за них.
Фершал поклав руку на лоба, на серце йому i сказав:
— Готов... Можете обмивати...
I вийшов.
Коли Костя обмивали, в руцi його, блiдiй i негнучкiй, з почорнiлими слiдами дряпинок, зацуплена була цигарка. Баба хотiла розцупить пальцi, але Тетяна не дала виймать ïï, i так його й обмили з нею.
Лановий, що був якраз пiд той час у хатi i все не вiрив, що Кость помер, вражено чухав бороду й трохи винуватим голосом говорив, поглядаючи на недокурок:
— Хм! Оце так... кумедiя... Хм! Хто б подумав!.. Та так i помер...
Так Кость i помер. Так з тим недокурком його й поховали. I тижнiв два ще потiм згадували на кухнi цю чудну кумедiю з Костем.